Цікаві Карпати. Опис подорожі

Пролог
Карпати...

Карта подорожі Сколівськими Бескидами. Оранжовими крапками позначені пішохідні ділянки, сині крапочки -- під'їзди на транспорт. Написами позначені далеко не всі цікаві місця району. 574 Кб

Для кожного з нас з Карпатами зв’язано якесь приємне, незабутнє, рідне сердцю відчуття. Багато хто серед нас пройшов саме тут, серед їхніх зелених круч, свій перший похід, зустріли нових друзів, привезли безліч спогадів. Карпати, майже для кожного українця, це доступний і приємний відпочинок. Байдуже, що на Говерлу збираєшся вже в десятий раз. Адже знову і знову вона якась різна.

Та навіть в таких наших до болі знайомих Карпатах завжди є місце новому, чудовому, досі небаченому закуточку, який відкриває перед очима зовсім новий світ, доповнюючи картину, й до того дуже яскраву, ще більшим розмаїттям кольорів. Саме деяким з таких захованих куточків рідного краю присвячено цей опис. То ж рушаймо..

Ви вирішили поїхати до Карпат вперше? А може вже в котре і бажаєте чогось новенького? В будь-якому випадку, а чому б не почати вашу маленьку подорож, наприклад в с. Розгірче та не подивитися на чудовий скельний монастир, або може й заночувати. Отже ви сідаєте на потяг до Львова, а звідти маршруткой на Сколе (які ходять кожні 1-2 години, найближча до поїзду N91 Київ-Львів відходить о 7:30) під’їзжаєте до самісінького села Розгірче (їхати 2,5 год, коштує 7 грн.). Вийти треба біля повороту на Нижню Стинаву.

І от ви вийшли з тісних стін маршрутки і зразу ж наповнюєтесь ніжним повітрям безкрайнього поля, цвірінькання птахів лоскочить ваші вуха, ви закриваєте очі і, розправляючи руки, мов крила, віддаєте своє тіло і подих вітрові. Ось і дім... нарешті. Добридень, Сонце!

Печерний монастир біля с. Розгірче. Парк Сколівські Бескиди
Думаєте печерні міста є тільки в Криму? Теж так думали...

..і ось за розмаїтою зеленню дерев вже видно монастирські «стіни» з віконечками...

Легко ступаючи в пухнасту траву, зкидаємо сандалі і босоніж крокуємо до села, минаючи довгий місток, що простягся разом з нафто- та газо-проводом через річку з бунтівною назвою Опір. Село, як завжди, зустрічає своїм неплинним життям. Про монастир можна запитати у кожного перехожого, люди гарно знають, де він знаходиться, і відправлять вас на південний захід села.

Підходимо до церкви в Розгірчому, від церкви повертаємо ліворуч. Одразу після того як минули клуб (“Народний дім”) повертаємо праворуч і проходимо до кінця села під самий ліс, де стоїть недобудована школа з червоної цегли, -- за нею ліворуч і вгору продовжується дорога, яка і приводить до підніжжя "Городища" -- погорба, де вирублений монастир. Від церкви до монастиря йшли 10 хв. Біля монастиру ми були о 10й год. І вешталися по ньому 40хв.

І ось за розмаїтою зеленню дерев вже видно монастирські поверхи з віконечками. Невже таке буває в Карпатах? Спочатку стає дивно. Звичка малює такі картини тільки для Криму.

Обличчя, викарбоване на камені

Зовнішній вигляд монастира

Надписи та зображення на скелях

Монастир знаходиться на узвишші, з якого гарно проглядається вся навколишня місцевість і долина Опору. Скельні печери монастиря розташовані в два поверхи. На їх стінах дуже багато написів, найстаріший з яких відноситься до 1675 року. На першому поверсі декілька печер, які скоріш за все використовувалися як домівка. На другому поверсі знаходиться храм, в якому й зараз розташована маленька ікона, встановлена у 2003 році, та залишки свічок, квітів. Поряд з ними викарбовані в скелі зображення людського обличчя. На другий поверх ведуть зручні сходинки в декількох місцях. Раніше комплекс мав потужне дерев’яне продовження або принаймі стіни згори скель.

У великій залі на верхньому поверсі зараз панує напівтемрява. Світло простягає свої рученята-промінчики через декілька маленьких віконечків. Тут ми також знайшли деякі відомості про це місце, а саме:

---

Свідки Літописної Доби. Руїни Розгірчого. Архітектурно-археологічне відкриття. Печерний монастирський комплекс.

Привертає увагу скельний монастир в Розгірчому, який завдяки своїй печерній церкві може стояити на чолі всіх скельних монастирів Галичини. Перші згадки про нього відносяться до другої половини ХV ст., а впродовж XIX-XX ст. не зникае до нього науковий інтерес дослідників. Захоплює верхня печера, де розмістилась вибита в скелі невелика двопільна церква, це унікальний випадок такого типу архітектури, що збереглися у Галичіні, зокрема на Бойківщині. В своєму розвитку печерний монастир зазнав деяких змін, пов’язаних з його розбудовою ймовірно в XIII-XIV ст. Що стосується первісного признання цих скель, то цілком можливе використання їх в поганські часи, що свідчать сліди на скелях, а також виявлене тут у 1990р. Землеробське поселення на городищі VIII-VIIст.ст. до нашої ери.

В цьому невеликому огляді розкрито лише невелику частку чернечих осередків Галичини, які стосуються безпосередньо Стрийщини від 1240 року до початку XIX ст. Мабуть усі вони були невеликі за розмірами з дерев’яними церквами чи каплицями, келіями та різними господарчими будівлями. Не виключено, що більість з них мали оборонний характер.

Все це дає можливість побачити не лише стіку традицію монашого життя на цих теренах, а й глянути на проблему їх вивчення з точки зру нових досліджень

Городище мабуть було невеликим за розміром з дерев”яними церквами чи каплицями, келіями та різними господарськими будівлями. Не виключно, що воно мало також оборонний характер. У всіх наявних дослідницьких працях щодо печер питання часу їх появи та використання залишається відкритими. Деякі з них датують печерний комплекс Х ст., інші кажуть, що у XIII-XIV ст. тут існував печерний монастир.

Основний скельний масив знаходиться у підніжжі хребта, на його північному схилі. Віддалений на 200м від південно-східної околиці села. Крім цього скельного масиву існують ще дві малі скелі, віддалені від нього на 50м. Ці дві скелі були своєрідним в”їздом на територію монастиря. Крім згаданих скель існує ще одна скеля із печерою і відбитими на них хрестами. Вона також знаходиться на північному схилі хребта і віддалена від попередніх скель майже на 200м. У південно-західному напрямі.

План монастиря

Найбільш цікавим і вивченим в архітектурному відношенні є основний скельний масив. У його товші вибито три печери, які знаходяться у двох рівнях. На першому рівні два приміщення, а на другому(до якого ведуть сходи) – одне приміщення. Аналізуючи архітектуру печерного монастиря, В. Карпович (“Скельний монастир у Розгірчі” (Львів, 1830)) вважав нижню велику печеру жилою кімнатою, до якої примикала комора, а верхню печеру – монастирською церквою. Він трактує цю церкву, як тридільну, однонанову споруду. Причому поділяє простори відповідно на передсінок, нартек, головну наву (основне приміщення) та присвітерію(вівтарну частину), що має підвищення над рівнем самої святині. Дві ніші, видовбані на краях вівтаря, виконували роль протезіза та діяконікона. Три ніші – аркасолії на протилежній стороні служили схованками для церковних риз. Аналогом для них є подібні ніші в старій вірменський церкві у Луцьку, що походить з XIV ст. Крім загальних ніш є ще одна більша, яка, на думку дослідника, служила як “місце супочинку померлої братії, заки їхні тлінні останки віддано землі. Виходячи з цього списку, В. Карпович вказує на час застнування монастиря XIII-XIV ст.

На стіні протилежній від входу є залишки слідів дерев’яної конструкціі. Це довбані горизонтальні та вертикальні врубки, які використовувалися для закріплення дерев’яного каркасу. Утворена таким чином стіна прикривала собою пошкоджену тріщинами та корозією кам’яну стіну нави. До церкви вели двоє дверей, про що свідчать врубки для масивних одвірків. Вікна мали дерев’яне обрамлення з решітками, ймовірно склились круглим вітражним склом. Знизу до церкви ведуть витесані в скелі 18 сходинок, біля яких вертикальні отвори. Вони використовувались для кріплення конструкції дерев’яних перил. Праворуч на рівні входу підтесана неширока площадка, яка веде до місця, де кріпився образ. Зараз тут видовбана прямокутної форми невелика ніша.

...світло простягає свої рученята-промінчики у темну залу монастиря...

Що стосується нижніх печер – жилої кімнати та комори, то при детальному огляді вдалося встановити різночасовість їх довбання. Це насамперед пов”язується з розвитком монастиря. Раніше існували два невеликих приміщення, що перпендикулярно стояли один до одного зі спільним зовнішнім входом. Менше приміщення, комора, очевидно, служило за келію. Сюди вели двоє дверей, про що свідчать підрубки.Друге приміщення знаходиться праворуч і було знишене при довбанні великої печери. Перед цими двома печерами, витесаний в товщі скель, невеликий ганок. Над ним зовні продовбана канавка для відведення води. Третя келія з окремим входом знаходиться праворуч – вище описаних печер – ї була також знишена при розбудові монастиря. Тепер тут велике приміщення з окремим входом і круглим віконцем над ним. Це була жила кімната. Таким чином, можна припустити, що печерний комплекс зазнав у своєму розвитку ряд пребудов. Час його розквіту припав на XIV-XVI ст.ст.

---

З даху монастира відходить стежка наверх до воріт, напевне головних. Це два великі каменя, які стоять по обидва боки дороги, які напевно слугували ворітьми до укріплення.

Досить надивившись навкруги, рушаємо далі. Від монастира по стежці (3-4 метри в найвужчому місці), що йде вираженим гребенем, з глибокими ярами обабіч, з виходами скель рухаємося на південний захід, до з’єднання з основним масивом. Через деякий час потрапляємо до невеликої галявини, за якою звертаємо на дорогу праворуч. Дорога йде траверсом схилу і невдовзі досягає перемички звідки відходить стежка вгору, тоді як основна дорога спускається донизу. Стежка, а потім дорога, йде надзвичано красивим буковим лісом, де час від часу трапляються масивні виходи скель. Ось ми і в Сколівських Бескидах.

Сколівські Бескиди стоять на ямненськіх пісковиках, які утворилися як зпресований пісок на дні океану, і з часом винирнули на поверхню, де бойки їх побачили і назвали Сколівськими Бескидами. У Сколівських Бескидах в епоху бронзи проживали фракійські племена, які залишили про себе пам'ять у назвах гір, рік та поселень. Припускають, що Карпати одержали назву від племені карпідів, Бескиди від бессів.

Йдучи по лісу, не прогавте цікавий природній феномен -- величезний наріст на буці, майже правильної сферичної форми, діаметром півтора метри. Цей наріст викликаний грибом -- збудником ракової хвороби деревини, яка виражається в подібних наростах, напливах, що можуть розвиватися багато десятиліть. На буці також вирізаний можливо самими ОУНівцями тризуб і підпис “ОУН ім. Степан Бандери, 1943 рік”. Ми звичайно не фахівці з особливостей загоювання порізів на букових стовбурах, але далі на скелях, та в монастрі були написи і більш давні (зустрічали навіть 1929), тому цілком ймовірно напис був зроблений дійсно 1943 року і належить руці бійців ОУН-УПА.

Після того, як ми відмовилися від будь-яких доріг, вважаючи їх невірними за напрямком, йдемо по границі лісових зон по стовпчикам та порубаним деревцям, якими намічено кордон між Львівською та Івано-Франківської областями. Звичайно, на дорогу це не схоже. Проте вийшли таки на хребет, яким йде дорога до г. Поповце. Від вершини Поповце дорога повертає праворуч і по обідні (в 13-30) виводить на вирубку, звідси видно село Труханів. Ще спустившись 5 хвилин, попадаємо на дорогу Бубнище-Труханів. Продовжуємо рух в напряму скель Довбуша, пока не натраплямо о 3 годині на їх огорожу.

Коли вийшли до скель Довбуша, погода почала псуватить. Почав накрапати дощик.

Скелі Довбуша

Дитяча екскурсія ховається від дощу в бувшому приміщенні для худоби. Вигляд домівки Довбуша.

Скельний масив Довбуша згори

Зараз це досить відвідуване туристами місце. Тому тут намагаються брати гроші за вхід. Може через погану погоду, або через те, що це був не вихідний день з нас не брали нічого. Прийшовши, побачили велику дитячу екскурсію з парасольками, яка як раз ховалася від дощу в колишньому приміщенні для худоби. Притулившись до них, краєм вуха чули відривки розповіді екскурсовода. Найголовніше, що винесли – це цікава історія про Довбуша, легендарну постать усієї Гуцульщини.

Глибока ущелина в скелях Довбуша

Довбуш був тут в жовтні 1774 року під час походу до Дрогобича й Турки. Скель Довбуша по всім Карпатам розкидано чимало – у Яремчі, Верхньому Синьовидному, тут – у Бубнищі. Це пов’язано з тим, що після смерті Олексовомі тілі заподіяли великих катувань – його тіло розчленили на величезну кількість шматків і розвезли по всім Карпатам для того, щоб залякувати непокірних селян. Тому Довбушева душа живе скрізь. Вбив Олексу і віддав панам його кращий друг, коли той спав, через кохану жінку. Тут, в Бубнищі, за народними переказами Довбуш деякий час жив разом зі своїми вояками-опришками. Влітку, скелі слугували гарним оборонним комплексом, а взимку до них неможливо було дістатися через карпатські сніги. Опришки на зиму розходилися по своїм домівкам, або наймалися до людей.

В скелях видовбані три печери, є рештки мурованого склепіння, збереглися сліди колодязя, валу та рову. Вважалося, що ці печери колись використовувались як скельний монастир, а пізніше мали оборонно-фортечне значення.

Основна група скель, півколом охоплює з півночі і сходу внутрішню площу, з західної сторони обмежену ровом і, очевидно, оборонним валом. В самій лівій печері всередині справа і зліва є кам'яні лави ("призьби"). Над печерою є видовбана в скелі відкрита полиця, над нею прорубані в камері косі рівчаки, в яких, мабуть, був закріплений дах дерев'яної прибудови. Далі направо знаходиться друга, дещо більша відкрита печера, її називають "конюшня". Біля неї ще одна невелика печера, яка, можливо, слугувала жильцям цієї старовинної оселі для зберігання знарядь праці та харчів. В щілині між скелями є східці, якими можна вийти на верх скель. Звідти видно найвищі пальці комплексу, які на декілька метрів стричать понад лісом.

Цікаві “природні конструкції” поблизу скель

Крім описаної основної групи скель, якими оточена стародавня оселя, в навколишньому лісі навкруги неї є чимало окремих скель-веж. Серед них відзначимо на заході найвищий "Тюльпан" (до 40 м висоти), на південний захід від нього — "Ляльку", а також на півночі, при дорозі, якою ми прийшли, самітний "Вітряк". Всі ці назви, очевидно, сучасні, присвоєні скелям скелелазами-альпіністами, які часто тут тренуються. Висота маршрутів 20-30м. Деякі навіть підписані. Кількість шлямбурів (більшість на вигляд іржаві) на них ми не досліджували за браком спеціального спорядження, але вирішили якось приїхати та перевірити. Крім окремих скель зустрічаються і досить цікаві природні конструкції.

Далі наша дорога прямувала до с. Кам’янка. Та озера з цікавою назвою Мертве, з якого за всіма описами повинен був брати свій початок водоспад.

Мертве (Журавлине) озеро, водоспад Кам’янка

Від скель обійшовши каплицю спустилися просто до низу і дещо поблукавши в руслах струмків, спустилися до струмка Кам’яний та підйому на хребет який мав нас вивести до гори Ключ. По правому борту струмка йде стара лісовозна дорога, яка виводить до галявини із горілими деревами, звідки вже по градієнту можна вийти на стежку і зрештою на широку дорогу по хребту, в якому знаходиться г. Ключ. Ця дорога о 18:10 вивела нас до повороту біля висоти 883 м.

За планами ми також мали б зайти на гору Ключ, де знаходиться могила українських стрільців, проте, поблукавши серед густого лісу і скельних стовпів висотою до 25 метрів, розкиданих по ньому, повернулися на дорогу і пішли вже до села. А правильний поворот побачили нижче, скоріше за все, це був перший поворот після великої кам’яної брили, що частково випирає на дорогу, вже коли вона починає спускатися.

Продовжували йшли широкою дорогою, яка в один прекрасний момент повернула не туди. Як завжди. Вирішили тікати в ліс навпростець вниз, тим паче почався сильний дощ. В лісі під деревами не так накрапало. Наблукавшись літнім лісом серед малини та чорниці вдосталь, о 20-00 стаємо на ночівлю відпочивати, після десь 300-метрового моціону по руслу струмка-лівої притоки Лужків із крутими берегами. Завтра підемо на Мертве озеро та водоспад. Ввечері визирнуло сонечко, маленькі дощові краплинки у траві почали виблискувати тисячами діамантів.

оз. Журавлине, або Мертве

Вранці по потічку Лужки вийшли до дороги і об 11-00 були біля вказівника до озера. Озеро, до якого треба піднятися по слонячий стежці, наче висить на крутому схилі та поступово претворюється в сфагнове гірське болото. Однак, ніякого водоспаду, зпадаючого прямо з озера, ми не знайшли. Він виявився на основній дорозі трохи нижче.

Озеро знаходиться недалеко від автомобільної грунтової дороги (десь 20хв підйому по дорозі), тому часто примощує біля себе відпочиваючих. От і коли ми вийшли до нього, зустріли місцевих, святкуючих свято Трійці.

Водоспад Кам’янка

Водоспад знаходиться біля самісінької дороги, це є дуже зручним для туристів-відвідувачів. Підхід до водоспаду загорожений дротом з підписом не заходити на мокре каміння. Водоспад знаходиться на р. Кам’янка біля г. Ключ (927 м), найвищою вершини хребта, який замикає долину Кам'янки від півночі. Безпосередньо під вершиною Ключа знаходиться могила Українських Січових Стрільців, які загинули тут у боях Першої світової війни в 1915 р., стежку на яку ми не змогли знайти вчора.

Через 15 хв. йдучи по дорозі, побачили вказівник на мінеральне сірководневе джерело. Вода в ньому виявилась досить специфічною на смак.

Скоро спустилися до села. За планами далі наш маршрут мав йти на гору Парашка (за легендою така назва походить від імені дочки Святослава Параскеви, яку наздогнали на цій горі і вбили, самому Святославу стяли (скололи) голову, -- від того й пішла назва Сколе), але погода в цей день виявилася не найкращою, гора була в тумані, небо наливалось дощем. Тому вирішили їхати зразу до Тустані у с. Урич.

Але замість того, щоб їхати, довелося пішки пройти аж до села Корчин по трасі, оскільки автобусу і не передбачувалося, а попутні машини неохоче дивилися на рюкзаки за нашими плечима. По дорозі на зустріли групу дітей, напевне, туристів-скаутів.

Цікаво, що саме у цих місцях було пройдено чи не найперший в Україні туристский похід, і першим туристом був ... Іван Франко. Він подорожував спочатку сам, а влітку 1884 року Іван Франко провів тут свою першу групу студентів-мандрівників за маршрутом: Борислав -- Східниця -- Урич -- Корчин у Бубнище і далі у Гуцульщину. Під враженнями від цієї мандрівки він написав поему "Україно-руська студентська мандрівка" і вірш "В дорогу".

Обідали вже у Корчині. Місцева жінка чомусь жодного слова не могла сказати про Турецький Камінь, який знаходиться тут, тому відшукати його не мали надії. В районі села за описом також знаходиться вдсп. Гуркало (на схід від г. Парашка в потоці Великої Річки), але в нас було обмаль часу, щоб його шукати. Тому о 13:15 ми сіли на автобус до с. Підгірці із заїздом у Ямницю. По дорозі проїзджали цікаві місця – заїздом до Ямниці минаємо повз стовпів скель, що стирчать на навколишніх пагорбах. Село Верхнє Синьовидне, за яким видніється крутий берег ріки із скелями червоного кольору (Соколиними). Легенда розповідає, що на цьому місці під час бою із жандармами було поранено Олексу Довбуша, та його кров залила берег. У селі також є сліди руїн колишнього монастиря, в якому у 1240 році зупинявся князь Данило Галицький, повертаючись з Угорщини.

Чарівна Тустань

Десь о 2й годині нас висадили в с. Підгірці. А музей знаходиться у с. Урич, туди треба йти пішки. Через годину ми вже були у музеї, в якому тільки-но закінчилась дитяча екскурсія. Діти з галасом вибігли на подвір'я.

Ціна квитка на відвідування музею виявилася досить символічною – 5 грн. А екскурсія коштувала 10 грн. Тому ми вирішили послухати екскурсію, тим паче вона виявилася дуже цікавою. Взагалі не радимо думати, що без "ввідної" екскурсовода музею оглядин Тустані вам буде досить для створення повноцінного враження від фортеці. Без музею ви не зможете комплексно уявити її як ланку системи попередження про напад, не побачити її мінливий вигляд із століття в століття, не знатимете про торгівельні шляхи тих часів, на шляху яких вона стояла, не побачите зброю воїнів, які її боронили.

Приміщення музею невеличке, трохи сире, всі стіни завішані плакатами з зображенням розкопок, проекту фортеці, карт, макетів та ін. Одна з кімнат музею облаштована і має вигляд часів Тустані.

Самі скелі, на яких була фортеця, знаходяться вже за селом, і зараз вони облаштовані як музей. В епоху Руси – України і Галицько-Волинського князівства на цьому місці існував княж-град Тустань, історія якого творилася багатьма поколіннями русичів-українців. Тут проходив один з рукавів шовкового шляху з Китаю до Португалії. Тустань, що стояла на цьому шляху, була одним з основних пунктів торгівлі галицькою сіллю, видобуваної в Бориславі. Археологічні дані та писемні документи свідчать, що Тустань виконувала роль митниці з ІХ до середини ХV ст.

Зовнішній вигляд фортеці (зі стенду в музеї)

Скелі Тустані. Сучаний вигляд

Археологічні дослідження Тустані почалися не так давно – у 1962 році і продовжувались у 70х-80х роках. Матеріали цих археологічних досліджень датують час існування дерев’яної забудови Тустані IX-XIIIст.ст., а архівні документи і матеріали досліджень підтвержують існування фортеці до XVIст. включно. На основі натурних обмірів наскельних слідів (пазів, сількість яких більше 4000) дослідникам вдалося однозначно реконструювати п’ять будівельних періодів. Як нам сказали в музеї, повне і однозначне (завдяки великій кількості пазів) відновлення фортеці на скелях коштуватиме не більше не менше, 42 млн.грн. Тепер і думку гадаємо, де ж їх взяти :).

Вигляд внутрішнього двору (зі стенду в музеї).

Макети внутрішнього інтер'єру фортеці (зі стенду в музеї). Велика кількість червоного кольору – вимога до робіт студентів художніх закладів часів СРСР – насправді у Галицько-Волинському князівстві червоний колір не був поширений

Кімната часів Данило-Галицького князівства

Центральна частина укріплень площею три гектари була розташована на скельній групі Камінь. Лише тут збереглися 4000 пазів і врубів, висічених у скелі. Фортеця була важливим стратегічним пунктом і входила в єдину систему карпатської лінії оборони південно-західних рубежів Київської Русі. Висотна структура наскельної забудови, наземні оборонні стіни висотою 15 метрів, п`ятиповерховий житловий комплекс XIII століття з висотою поверхів 3,5-4 метри, складна система водозабезпечення (криниця, видовбана в скелі, та дві цистерни, спеціальну процедуру очищення води у цистернах (на дно клали ялинкові гілки, потім пісок, і так в декілька ярусів, для того щоб вода у цистерні насичувалась киснем і довше була придатною для пиття)) свідчать про високий рівень тодішньої будівельної техніки. Завдяки цистерні і мулу який там устворився, археологи знайшли повністю збережений дерев’яний кухоль, який зараз експонується в музеї.

На території фортеці проживав лише чоловічий склад гарнізону без сімей, на відміну від інших прикордонних фортець, де гарнізони жили сім’ями і займались господарчою діяльністю.

За легендою, Тустань "з того називається, що як до руських князів приїжджєли купці, так була варта і казала їм: "Тут стань", тож мусіли платити цло і брати пашпорти". Цло тут і зараз беруть у вигляди продажу квитків на огляд.

Давні єдині ворота до фортеці зі сходу

Існувало декілька ліній оборони Тустані, всі зроблені із використанням переваг рельєфу та природніх утворень. По дорозі, якою зараз потрапляють через декоративні ворота раніше був міст і дамба, яка підіймала рівень води в струмках Гусячий та Вороний, що течуть з південного сходу Каменю. Зараз це важко уявити, дивлячись на низьке русло струмка, але раніше він тік вище і був повніший водою. Далі йшла система паралельних ровів з водою, які утримували супротивника від основних стін укріплення. Друга лінія оборони складалася із стіни, що з’єднувала дальній “відроги” Каменю і оточувала всю фортецю. Всередині її розміщувалися каменометні машини. За нею починався крутий 50-градусний підйом до стіни у вузькому проході. Єдині ворота Тустані знаходилися зі сходу, де й зараз побудовані дерев’яні сходи, яки потрапляють усередину Дитинця.

Усі скелі в дитинці усипані відмітками пазів – слідів місць кріплення балок, та поверхів фортеці. Самі ці пази дозволили точно відновити досліднику М. Рожку всі 5 будівельних періодів Тустані, що робить Тустань єдиною серед зразків середньовічної дерев’яної фортифікації в усій Європі, що дозволяють точну реконструкцію.

Острий Камінь. Світлина зроблена, сидячи на борті цистерни

Крім основного масиву скель трохи далі по дорозі, що виводить на хр. Цюхів, є два менш відвідуваних, але не менш два цікавих скельних останця – Мала Скеля та Острий Камінь. Обидва слугували раніше оглядовими вежами з мінімальним гарнізоном, а під постійне проживання був придатний лише Острий Камінь. Ці пункти неможливо було оминути, якщо сунути від Борислава, оскільки вони виросли прямо на давній дорозі, що йде з хребта Цюхів.

Острий Камінь, розташований у вологому лісі ближче до виходу на хребет, – важко доступний вертикальний монолітний палець, на який і зараз важко залізти – карабкатися доводиться тримаючись за стовбури дерев та по вузьких стежках, прокладених просто по стіні на висоті від землі метрів 10-12. Але, якщо ви всеж залізли, то згори побачите декілька скельних пальців, між якими були вирівняні ділянки для закріплення житлових приміщень. Також згори вирубана цистерна завглибшки 8 м. для води такого ж типу, як і в Тустані. Нею можна було забезпечити водою гарнізон в 50 чоловік протягом 250 днів. Зараз укріплення заселене неповороткими саламандрами, і іноді використовується сучасними поганами для своїх ритуалів.

Як і Тустань, Острий Камінь використовувався із ритуальною метою це в хтойзна в які часи – на них знайдено декілька сотень солярних знаків (коло або овал із крапкою всередині)Ю які чудово збереглися й донині За 10 метрів від Осторого Каменю розташований окремий вихід невисокої трьох-метрової скелі, яка має великий наскрізний отвір, – тому мабуть вона була особливо приваблива для давніх людей, – і розписана різними солярними знаками та примітивними викарбовуваними малюнками.

Для більш докладного опису і Тустані, і Острого Каменю із Малою Скелею радимо придбати брошюрку, що продається при вході до Тустані – там розписаний оглядовий маршрут із малюнками реконструкції разних історичних періодів фортеці, а також довідник із оточуючої флори.

Хоча на перший погляд ця скеля здається непідступною, але на неї також можна вилізти по видовбаним сходам. Що ми й зробили. Це вже було о 18-30 вечора.

Радимо придбати якісну як за оформленням, так і за наповненням брошюрку “Стежками легендарної Тустані” (М. Рожко, В. Крамарець, Львів, 2005), що продається за 15 грн. при вході до укріплення – там розписаний оглядовий маршрут із малюнками реконструкції різних історичних періодів фортеці та коментарями до місць, де зупиняється маршрут.

Далі дорога далі йшла до славного міста Богуслав, і вже по дорозі почали зустрічатися нафтові “журавлі” під охороною злючих собак – якраз на сідловині, де хр. Цюхів з’єднується з г. Турків. Від нафтовидобувальників паганюща дорога виходить на хр. Цюхів звідки можна або спуститися в Орів або в долину Тисмениці, що ми й зробили. Місто чекало на нас завтра, а сьогодні вже треба було становитись на ночівлю. Після блукань, вийшли на широку дорогу, яка траверсує початки відрогу від хребта до г. Верх, і о 19-50 стали в лісі на ночівлю. Поруч із цією дорогою йде страшенно захаращена дорога по самому відрогу з калюжами та стовпчиками старого кордону.

Міста. Богуслав та Трускавець. Сколе

Широка дорога вела не зовсім у Богуслав, до самого міста доїхали маршруткою. Випадково їхали в маршрутці з чоловіком, який власноруч здав в Богуславський історичний музей зуб мамонта, що його знайомий знайшов в Новому Роздолі разом з декількома ребрами. Хвалився, що зуб важить 11 кг, руками показував щось подібне за габаритами на середню мікрохвильову піч і запевняв, що болгарці з диском по металу цей зуб не піддався. Нажаль, музей на Трійцю був зачинений, тому зуб залишився неоглянутий. Музей нафти при НГДО також мав бути зачинений.

Покинутий, але готовий до роботи, нафтовидобувальний "журавель" в бориславському парку.

Вже в Уричі зустрічаються виходи нафти, яка тече просто з землі, наповнюючи цистерну, з якої раз на тиждень її забирає нафтовіз. А Борислав є справжнім містом нафтовиків. Нафтовидобувальні "журавлі" тут стоять навіть на подвір'ях та в парку.

Послухавши разом зі святково вдягеними бориславячанами проповідь з нагоди П'ятидесятниці, сідаємо в маршрутку на Трускавець.

Будинки XIXст. У Трускавці

В Трускавці довго звикали до карти маштабу 1см = 60м, постійно пролітаючи потрібні повороти і ризикуючи, замислившивсь, вийти далеко за межі міста. Трускавець –то є місто санаторіїв, Нафтусі і салонів проявки фотоплівок та краси (з надписами "загадковим жінкам знижки"), кафе-барів і продавців мигдалю, анонімних лікарень від курортних хвороб, фотогенічних позаминулостоллітніх дерев’яних віл і щовечірньої гастролюючої російськомовної нудоти – СНД-шної попси та шансону, яку хаває відпочиваюча target group. Народ потужно споживає декалітри нафтусі, не відходячи від бювету, бо напис застерігає, що під дією кисню органічні сполуки нафтового похожденя швидко руйнуються (в цьому власне її унікальність -- будь-яка інша мінералка містить ненафтову органіку). І хоч спеціальні келихи для води мають носики для пиття і вузькі шійки для наливання, їх все одно прикривають шматками кульків, щоб “перекрити кисень” нафтусі, яку набрали всередину.

На території Трускавця зосереджені великі запаси підземних мінеральних вод з 14-ма природними джерелами та поклади "гірського воску" - озокериту. Перша письмова згадка про Трускавець відноситься до 1469 року. Археологічні знахідки, зокрема, римський бойовий чекан, який датується ІV століттям нашої ери, свідчать про те, що територія Трускавця могла бути ареною бойових дій готів разом з прикарпатськими племенами на чолі з карпами - з одного боку, і легіонами Римської імперії - з іншого

Макети українських церков

Прогулюючись музеями Трускавця, завітали у досить цікавий музей Леся Курбаса, розташований у віллі “Гопляна”, де виставлялися макети українських (переважно лемківських) церков і гобелени-картин.

Нагулявшись вдосталь по місту та наївшись несмачних пельменів у місцевій столовій (праворуч вулицею, що веде до вокзалу), ми сіли у фірмовий потяг Трускавець-Київ, наповнений атиповим для решти Карпат видом туристів – у сукнях та сорочках, з валізами на колесах. www.tkg.org.ua